Міжнародний
день рідної мови — день, який відзначають щороку 21 лютого, починаючи
з 2000 року. Про «підтримку мовного та культурного різноманіття та
багатомовності» було оголошено на ХХХ сесії Генеральної
конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня — 17 листопада 1999 року
в Парижі.
Оскільки
з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує
зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову, як ознаку культурної
приналежності особи. Окрім того організація вважає що вивчення іноземних мов та
багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.
Щорічне
відзначення цього дня використовується для скерування уваги на меншини з менш
аніж 10.000 особами, що активно розмовляють мовою. Часто ці мови не передаються
наступному поколінню і потрапляють у забуття. Багато мов котрими розмовляють
менше 100 осіб не задокументовані.
Міжнародний
День рідної мови відносно молоде свято – до календарів усього світу воно
ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою
історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує
кілька століть.
Історія
свята, на жаль, має дуже трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеші
влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на
використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став
днем полеглих за рідну мову.
Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної
конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови як привід для
роздумів та зосередження уваги на мовному питанні. Починаючи з 21 лютого 2000
року, цей день відзначають і в Україні.
Наука,
що досліджує розвиток мови, складається з ряду історико-лінгвістичних дисциплін
(історична граматика, історична фонетика, історична лексикологія, історична
діалектологія, історія літературної мови), кожна з яких має свій об’єкт
вивчення. Однак усі вони підпорядковані спільній меті, і як окремі частини
складають єдину науку – історію мови.
Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише засобом
порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові
закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури,
духовну самобутність.
Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним
всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може
існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по
народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним
неповазі до батька й матері.
Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”.
Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку
Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття
національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і
спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки,
мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у
мові цього народу”. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову – це обов’язок
кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в
розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в
суцвітті народів.
